Emigration, ein Weg durch Zerstörung / Еміграція - шлях крізь руйнування

–
🇩🇪 LinkedIn
🇺🇦 Про мене

Ich muss nicht stark sein um jeden Preis. Ich erlaube mir, verletzlich zu sein, denn darin finde ich meine wahre Stärke. Ich möchte einfach lebendig, echt und ehrlich sein, vor allem mir selbst gegenüber, auch wenn diese Ehrlichkeit nicht in das ruhige Leben eines fremden Landes passt. 🌿

Das Leben hat mich gelehrt, mich nicht vor meinen eigenen Gefühlen zu verstecken, auch vor denen nicht, vor denen ich am liebsten weglaufen würde. Ich habe gelernt, Freude zu fühlen und diesen zerreißenden Schmerz für meine Heimat zu tragen, ohne mich selbst zu verlieren. Ich liebe trotz der Distanz, ich spüre die Tiefe des Verlustes, ich falle in Angst bei Nachrichten aus der Ukraine und stehe wieder auf. 🇺🇦

Auch wenn um mich herum eine fremde Sprache und fremde Wände sind, verliere ich nicht die Verbindung zu unserem gemeinsamen Licht.

Ich bin traurig, dass der Krieg uns die Zukunft nimmt und Schmerz des Verlustes bringt, denn dieser Schmerz gehört jetzt zu uns allen. 🕊️

Und wenn ich diese Wahrheit annehme, dass das Leben trotz allem weitergeht, dann tanze ich.

Ich tanze nicht, weil der Schmerz weg ist, sondern weil Bewegung mir hilft, nicht innerlich zu erstarren und nicht zu einer „eiskalten Migrantin“ zu werden. Beim Tanzen komme ich zurück zu meinem Körper, zu meinem Atem und zu dem Leben, das man mir nehmen will. 💃

Das ist mein Weg, den Lärm der Raketen durch mich hindurchzulassen und ihn in einen Rhythmus des Überlebens zu verwandeln, statt in stiller Dunkelheit und Depression zu verschwinden.

Ich freue mich, wenn meine Seele warm wird durch ein kurzes „Wie geht es dir?“ aus der Heimat. Und ich sehe meine Gefühle nicht mehr als ein schwaches Chaos aus Trauer, Wut und Hoffnung.

Mein Leben ist jetzt ein endloses Warten auf das Ende des Krieges, Lernen, Durchhalten im Ausland, das Annehmen meiner eigenen Hilflosigkeit und die Suche nach neuer Kraft.

Es ist ein Zustand, in dem ich nach Hause will, aber gleichzeitig in einem anderen Land leben und mich integrieren muss. Ich frage mich immer öfter: Wer bin ich jetzt?

Das Leben in der Emigration sieht von außen vielleicht ruhig aus, aber der Schmerz innen hört nie auf, er schreit.

In der Emigration bedeutet es für manche, wenn man seinen Schmerz zeigt, dass man den Komfort anderer stört und unbequem ist. Aber ein Mensch, der den Krieg in sich trägt, kann nicht immer bequem sein.

Diese Unbequemlichkeit ist keine Schwäche. Sie ist das Recht, mich zu erinnern, wer ich bin. Die innere Freiheit, Ukrainerin zu sein, auch wenn ich weit weg bin. Das Recht, nicht zu lächeln, wenn innen Trauer und Schmerz sind.

Diese Unbequemlichkeit ist mein Raum, in dem ich lerne, ich selbst zu sein. Und jeder Schritt ist ein Teil meines Weges zurück zu mir.

Ich möchte in der Fremde kein Bild der stillen Migrantin hinterlassen, sondern Wärme, Solidarität, Ehrlichkeit, Kampf und echtes Leben, das weitergeht trotz allem. ✨


Und heute, wo immer ich bin, sage ich: Ich bin da. Ich kämpfe. Ich lebe.

Und es ist mir nicht mehr wichtig, ob es anderen bequem ist oder nicht.

Ja, es ist ein anderes Land, andere Regeln, ein anderes Leben. Aber ich bin da. Und mein Schmerz ist echt.

Und wenn mein Schweigen für jemanden kalt wirkt, dann soll das ihr Missverständnis sein, nicht meine Schuld. Manchmal ist Stille nicht das Fehlen von Leben, sondern die Art, es zu überstehen.

Ich bin nicht verpflichtet, bequem zu sein, um ein Mensch zu bleiben. Ich bin nicht verpflichtet, meine Müdigkeit zu erklären, um eine Pause zu verdienen. Ich bin nicht verpflichtet zu lächeln, um zu beweisen, dass ich zurechtkomme.

Ich lerne, mich nicht zwischen den Erwartungen anderer und meiner eigenen Wahrheit zu verlieren.

Und wenn mir die Emigration etwas gezeigt hat, dann dass Wurzeln nicht immer in der Erde sind. Manchmal sind sie in einer Stimme, die nicht gebrochen ist.

Ich bin. Und das reicht, um weiterzugehen. 🤍


Oksana Vydai

Oksana Vydai

Еміграція - шлях крізь руйнування

Я більше не намагаюся бути "сильною понад усе".
Я дозволяю бути собі вразливою, бо саме в цьому я знаходжу справжню силу.
Особливо тепер, коли мій світ розлетівся на друзки.
Я хочу бути просто живою. Справжньою.
Щирою — насамперед із собою, навіть якщо ця щирість не вписується у спокійне життя чужої країни.

Життя навчило мене не ховатися від власних почуттів, навіть тих, від яких хочеться втікати. Я навчилася проживати і радість, і цей розриваючий біль за своє, рідне — не тікаючи від себе. Любити всупереч відстані, відчувати глибину втрат, впадати у страх від новин про Україну і знову підійматися. Навіть коли навколо чужа мова і чужі стіни, я не втрачаю здатність тягнутися до нашого спільного світла.

Мені сумно, що війна забирає в нас майбутнє і приносить біль втрат...
Бо цей біль тепер є частиною кожного з нас...

Усвідомлюючи цю правду, що життя триває попри все, навіть коли болить, я танцюю...
Я танцюю не тому, що болю немає, а тому, що рух допомагає мені не завмерти всередині, не перетворитися на кригу в еміграції. Танцюючи, я повертаю собі право на тіло, на дихання, на життя, яке в нас намагаються відібрати. Це мій спосіб пропустити крізь себе гуркіт ракет і перетворити його на ритм виживання, а не ховати в глухій тиші депресії.

Я радію, коли душа наповнюється теплом від короткого «як ти?» з дому.
І більше не вважаю свої почуття — цей коктейль із туги, люті та надії — слабкістю.

Моє життя зараз — нескінченне очікування кінця війни, навчання витримці на чужині, прийняття власної безпорадності та пошуку нової сили.
Це стан, коли прагнеш додому, але мусиш інтегруватися в іншій країні. Коли дедалі частіше запитуєш себе: «Хто я тепер?»
Життя в еміграції зовні може виглядати спокійним, але біль усередині ніколи не стихає. Він кричить.

В еміграції показувати свій біль — означає для когось «псувати комфорт» і бути незручною.
Але людина, яка несе в собі війну, не може бути «зручною». Моя незручність — не про злість. Вона про право пам’ятати, хто я є. Про внутрішню свободу бути українкою, навіть якщо я далеко. Про право не посміхатися, коли всередині туга та біль... Саме ця незручність — це мій простір, де я вчуся бути собою і де кожен крок — це частина мого повернення до себе.

Я хочу залишати після себе на чужині не образ «тихої емігрантки», а тепло солідарності, щирість боротьби та справжність життя, яке триває попри все.

І сьогодні, де б я не була, я кажу головне:
Я є.
Я борюся.
Я жива.

І мені більше не важливо, комфортно комусь поруч зі мною чи ні. Так, це інша країна. Інші правила. Інше життя. Але я є. І мій біль — справжній.

І якщо моє мовчання комусь здається холодним — нехай це буде їхнє непорозуміння, а не моя провина. Бо інколи тиша — це не відсутність життя, а спосіб його витримати.

Я не зобов’язана бути зручною, щоб залишатися людиною. Не зобов’язана пояснювати свою втому, щоб мати право на паузу. І не зобов’язана усміхатися, щоб довести, що справляюся.

Я вчуся не втрачати себе між чужими очікуваннями і власною правдою. І якщо шлях еміграції щось мені показав — то це те, що коріння не завжди в землі. Іноді воно в голосі, який не зламався.

Я є. І цього достатньо, щоб продовжувати.


Oksana Vydai

Коментарі

Дописати коментар